На межі двох періодів історії українського письменства - давнього й нового - височить постать Григорія Савича Сковороди. Те, що залишив він нам у спадок,- це цілюще, життєдайне джерело, з якого черпатимуть наснагу ще десятки нових поколінь.
Від покоління до покоління, із уст в уста, із книжки в книжку передаються оповіді про Григорія Сковороду. В ньому завжди вражала й вражає подиву гідна цільність натури й принциповість. Ще в 1753 році Г. С. Сковорода посів у Переяславському колегіумі посаду викладача піїтики. Єпископ вимагав пояснити, чому Сковорода викладає свій предмет не як кожний "порядочный чиновник", а по-новому. Григорій Савич відповів, що про те можуть судити спеціалісти: "Одна справа - архієрейський посох, а інша - смичок", що значило "знай швець своє шевство, а в кравецтво не мішайся". Це був виклик, якого не могла знести єпископська пиха,- і Сковорода пішов геть з училища.
Пізніше Білгородський єпископ Йосип Миткевич запропонував Сковороді прийняти духовний сан, чернецтво. Той, не бажаючи втратити особисту волю й незалежність, зухвало відповів: "Хіба ви хочете, щоб я збільшив число фарисеїв? Їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь м'яко та чернецтвуйте! А для мене чернецтво - в житті несутяжному, в задоволенні малим, у помірності, у відмові від усього непотрібного, щоб придбати найпотрібніше; в зреченні від усіляких примх, аби зберегти себе самого в цілості; в загнузданні самолюбства... в пошукуванні слави божої, а не слави людської".
Зверталися до Сковороди ченці Києво-Печерської лаври, знаючи його як ученого: "Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані: нам відомі твої таланти, свята лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і прикрасою обителі". У відповідь - виклик: "Ох, преподобнії! Я стовпотворіння собою умножати не хочу, доволі і вас, стовпів неотесаних, у храмі божому...!"
Сковороду спокушали високими світськими посадами, все з тим же наміром - ізолювати його від людей. Харківський губернатор пропонував: "Чесний чоловіче! Чому ти не візьмеш собі якогось певного стану?" У відповідь - сковородинське: "Шановний пане! Світ подібний до театру. Щоб грати в театрі з успіхом і похвалою, беруть ролі за здібностями. У театрі актора хвалять не за знатність діючої особи, а за те, як він вдало грає її. Я довго міркував про це і після великого випробування себе побачив, що не можу представляти в театрі світу жодної особи вдало, крім низької, простої, безтурботної, самітної. Я обрав собі цю роль - і задоволений".
Приручити Сковороду робила спробу сама цариця Катерина II, запрошуючи на постійне проживання при дворі. У відповідь знову виклик: "Я не покину Батьківщини. Мені моя сопілка і вівця дорожчі царського вінця". У спокусливі сіті заради "панства великого", заради "лакомства нещасного" Сковорода так і не дався. Він з повним правом заповідав написати на своїй могилі: "Світ ловив мене, та не спіймав". Сковорода не дозволив завдати клопоту друзям навіть своєю смертю. Уже в останній день свого життя, за переказами, він лишався веселим і говірким, а по обіді взявся до незвичайної роботи: сам викопав собі могилу, потім пішов до кімнати, надів чисту білизну, підклав під голову торбу з власними пожитками і навіки заснув.
Незадовго до смерті, як розповідають, Сковороду вмовляли запричаститися. "Не євхаристія єднає людину з богом, а пізнання себе",- була його відповідь.
Дивовижна послідовність у дотриманні власних принципів життя іноді ставала трагедією Сковороди. Одного разу до нього обізвалося високе людське почуття - кохання. Воно повело мандрівного філософа під церковний вінець. Та в останню мить, уявивши, що зраджує власній волі, він утік із церкви і пішов своїм шляхом-дорогою, відмовившись на все життя від інтимного щастя.
Скільки в цих напівфольклорних оповіданнях історичної достовірності, а скільки народного домислу - зараз встановити важко. Але одним з найцікавіших творів, залишених нам Г. С. Сковородою, є його власне життя; воно має виразне громадське звучання, що зобов'язує нас уважно вивчити його. Вивчити на тлі того часу, коли жив і творив найвидатніший український філософ-письменник XVIII ст.
Тільки через сто років після смерті Григорія Сковороди було зібрано і видано друком усі відомі на той час його твори. Цю неоціненну послугу нашій культурі й історії зробив 1894 року в Харкові Д. І. Багалій. До цього тільки окремі філософські й художні твори Сковороди були надруковані, а решта поширювалась серед народу в численних рукописних копіях.
Для Т.Г. Шевченка твори Сковороди були не лише підручною книгою, але й незглибимим джерелом філософської і поетичної думки, з якого повною мірою черпала допитлива душа генія. Недаром народна уява створила легенду про зустріч Сковороди і Шевченка, двох побратимів, що спільно обмірковували, як вернути народові волю.
В одній із розмов, коли згадали Сковороду, Лев Толстой сказав: "Багато в його світогляді є дивовижно близького мені. Я недавно іще раз його перечитав. Мені хочеться написати про нього. І я це зроблю. Його біографія, мабуть, ще краща за його твори, але які гарні й твори!"
Григорій Сковорода до самої смерті жив мандрівним життям, дав рідкісний приклад гармонії слова і діла, науки та життя. Він навчав, як жив, а жив, як навчав.
Двісті років не було навіть відомо, в якому місяці і якого числа він народився. Тільки в рік ювілею(200-річчя з дня народження) перекладач Петро Пелех віднайшов у листі до М. І. Ковалинського від 22 листопада 1763 року розповідь про те, як провів день свого народження Г. С. Сковорода. Ця автобіографічна вказівка є досі єдиним документом, що засвідчує дату народження Григорія Савича Сковороди - 3 грудня 1722-року.
Дослідники відшукали архівні матеріали, що малюють нам соціальний стан його родини. У козацькому переписі Чорнуської сотні Лубенського полку за 1745 рік записано: "двор Пелагеи Сковородыхи, сын которой Григорий обретался в певчих". Батька тут же названо не поважним ім'ям Сава, а зневажливим "Савка", що вказує на приналежність родини до малоземельних, тобто незаможних козаків.
Козацький стан усе ж давав особисту волю і формував у майбутнього філософа психологію вільної людини.
Питанням честі вважали козаки освіту для своїх дітей. Ця традиція та виняткові здібності малого Григорія до навчання спонукали батьків віддати сина в науку до дяка, а від дяка - до Чорнуської церковнопарафіяльної школи.
Ще в XVII столітті Україна, виборовши державність в результаті багаторічної національно-визвольної боротьби проти татаро-польських поневолювачів, була покрита мережею шкіл, в яких вчили живою українською і церковнослов'янською мовами. Освіта і культура народу стояли дуже високо. Арабський мандрівник і вчений Павло Алеппський (Булос аль-Халебі), проїхавши в 1652 році Україною, писав: "Від міста Рашкова і по всій землі... козаків, ми помітили прекрасну рису, що розпалила наш подив: всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість їх жінок і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи, крім того, священики навчають сиріт і не залиша-ють їх тинятися на вулиці невігласами".
Щоб ввергнути Україну в морок суцільної неписьменності, царизмові знадобилося 200 літ. Уже з перших років XVIII століття російське самодержавство докладає зусиль, аби витіснити з шкіл живу українську мову, а церковнослов'янські і давні українські книги замінити російськими. В часи Сковороди народна мова в українських школах швидко зникала, книжна українська мова занепадала, була чужа народові.
Григорій мав від природи чудовий голос і неабиякий музичний хист. Пізніше вільно грав на сопілці, флейті, скрипці, гуслях, лірі, бандурі. У Чорнуській школі був солістом у церковному хорі, що разом із винятковими здібностями до навчання відкривало йому дорогу до підготовчого класу Київської академії.
Київська академія вабила кожного, вчитися в ній - було мрією багатьох. Перед її брамою зупинився зачудовано в 1738 році 16-літній Григорій Сковорода.
Київська академія була першим вищим учбовим закладом на Україні. 1615 рік, рік відкриття Київської братської школи, вважається початком вищої освіти на Україні. У 1631 році видатний український діяч культури Петро Могила об'єднав братську школу з школою Києво-Печерської лаври в єдиний Києво-Могилянський колегіум. З 1694 року колегіум став називатися Київською академією (з 1819 року - духовною).
Вся українська культура XVII-XVIII сторіч - література, музика, живопис, архітектура - безпосередньо зв'язані з історією Київської академії.
Сковорода застав в Академії ще багато добрих традицій і кинувся у вир багатогранного студентського життя. Соліст академічного хору і початкуючий композитор, Сковорода відзначався в науках і впевнено йшов до мети. Але згідно царського указу від 10 серпня 1742 року "Про набір співаків у двірську капелу"... дев'ятнадцятирічний студент із Києва стає "придворним уставщиком", тобто солістом придворного хору цариці Єлизавети, що любила тішити себе слуханням співу, особливо українських пісень.
Співаки й музиканти набиралися з України. Талановитих чекали нагороди, багатство. Але інтереси Сковороди були іншими. Він тужив за рідним краєм, життя царського двору викликало у нього гнів і відразу, пізніше він згадував його з осудом та зневагою.
1744 року цариця Єлизавета перебувала в Києві, а з нею і двірський хор. Сковорода не побажав знову їхати до Петербурга і повернувся в Київську академію.
Після закінчення академії київський архієрей хотів зробити Григорія Савича священиком. Почуваючи нехіть до духовного сану, Сковорода вдався до хитрощів і прикинувся навіженим, змінив голос, став затинатися. Обдурений архієрей відрахував його як "нетямкуватого", визнав непридатним до духовного звання і дозволив йому жити будь-де.
Незабаром до Угорщини за токайськими винами для царського двору виїхало з Москви російське посольство. Як людина високої освіти і знавець музики, співу та мов, Сковорода був запрошений супроводжувати посольство.
Та досить було дістатися за кордон, як Григорій Савич узяв до рук ціпка, за плечі - сакви зі скромними пожитками - пішов вивчати Європу: "Старався знайомитися найперше з людьми, вченістю і знаннями добре відомими тоді". Мандрував по Німеччині, Словаччині, Польщі, Австрії, Північній Італії. Слухав лекції знаменитих німецьких професорів, вивчав різні філософські системи, придивлявся до життя, зіставляючи його з життям на Україні, і, домандрувавшись до ностальгії - туги за батьківщиною,- через два з половиною роки повернувся у затінок рідних верб.
Сковороді йшов тоді 31-й рік. Це вже була людина зі сталими переконаннями і великим запасом знань, хоч і без найменших засобів до життя.
Батьки давно перебрались на цвинтар, так і не дочекавшись свого вченого сина, а єдиний брат виїхав кудись у пошуках кращої долі, і сліди його назавжди загубилися.
Як жити? Далекі мандри не привели в землю обітовану. Не зустрілось йому ні країни, в якій усі мали б щастя, ні теорії філософської, яка б відповіла на всі "чому" і "як".
Єдине багатство, яке він приніс додому,- знання, що змусили говорити про нього, як про одного з найерудованіших людей не тільки України, але й усієї Російської імперії, як про нового Сократа, як про українського Ломоносова.
І він сміливо вирушив у плавбу по житейському морю. Він попрощався з дорогими батьківськими могилами, взяв знову до рук ціпок і сміливо та бадьоро пішов із рідного села в широкий світ, несучи певність, що всюди знайде шматок хліба у людей, воду дасть йому земля без плати, а все інше зайве...
Першу зупинку зробив Григорій Сковорода в Переяславі, де на запросини єпископа зайняв місце вчителя піїтики в семінарії. Та семінарські схоласти і сам єпископ не змогли помиритися з Сковородою: адже він не запобігав перед ними, а у своїх лекціях відстоював нову систему віршування, яка в поезії того часу витісняла стару. Сковорода відкинув домагання викладати по-давньому, за що, як пише М. І. Ковалинський, "изгнан был из училища Переяславского не с честью".
Коли справа з офіційним учителюванням скінчилась, його запросив домашнім учителем до свого сина вельможний дідич Степан Томара.
Сковорода навчав свого вихованця Василя Томару думати, а не повторювати з чужих вуст або книжок нісенітниці. Він не затуманював голову учня готовими висновками, а намагався збагнути його вроджений хист і розвинути природні здібності хлопця. Заняття вів переважно у формі розмов, весь час спонукаючи учня висловлювати власну думку. Та одного разу панські холуї донесли гоноровитій Томарисі нешанобливі слова Сковороди. Довелося знову йти.
Зібравши свої пожитки в торбу, вирішив ще раз глянути: чи так і по всій імперії, як на Україні... Десь у кінці 1754 року мандрівник зупинився у Троїце-Сергієвій лаврі недалеко від Москви. Намісником у лаврі був вихованець Київської академії Кирило Ляшевецький. Того захопили освіченість і розум Григорія Сковороди, і він просив свого земляка залишитись у лаврі викладачем монастирського училища. Сковороді пропонували місце, гроші, славу, але, як і під час закордонної мандрівки, він затужив за батьківщиною, за її степами і садами. Наприкінці 1755 року знову він з'явився в Переяславі. Тут чатував на нього все той же дідич Степан Томара, який шкодував, що втратив незвичайного вчителя. Коли Сковорода спав, друзі Томари привезли його в Каврайський маєток. Поміщик вибачився і ледве умовив Сковороду залишитися. Ще понад три роки праці віддав він своєму вихованцю - Василеві Томарі, аж доки тому настав час іти до офіційної школи, а Григорій Сковорода спробував ще раз стати офіційним учителем.
Переяславський період (1753-1758 рр.) - окрема сторінка життя Сковороди. Весь вільний час любив він проводити в полях і гаях. На сон залишав не більше чотирьох годин, а з першими променями сонця був на ногах, надівав свій простий одяг, брав сопілку, торбу з книгами, до рук ціпок і йшов, куди хотів. Був суворим вегетаріанцем: їв лише овочі, молоко, сир, та й то лише раз на день по заході сонця. Але ніколи не втрачав доброго настрою, веселості і доброзичливості, за що всі його лю-били і завжди шукали товариства з ним.
Біблія, яку любив читати Сковорода на лоні природи, настроювала на філософський лад. П'ять переяславських років не минули безслідно як для Сковороди, так і для української літератури, поклавши початок одній з найцікавіших поетичних збірок у давній українській літературі.
"Сад божественних пісень" створювався протягом 1757- 1785 рр. "Божественні" пісні не слід розуміти буквально, хоч Сковорода і вказує, що його "Сад" проріс "із зерен священного писання". Збірка є своєрідним ліричним щоденником, в якому відбилися життєві події, роздуми, ліричний настрій їх автора.
Перші вірші збірки за жанром - панегірики, що складалися для вихваляння окремих осіб чи подій. Сковорода дещо обновив традиції панегіричного вірша. Безпосередність і простота ліричного героя, щирість і чистота почуттів стали ознакою жанру.
Ода "Похвала бідності" розглядає низку морально-етичних проблем, які були предметом розмов між Сковородою та його учнем М. Ковалинським. "Нестурбований мир", "спокій нерушений і здоров'я міцне", "серце незламнеє", "зрівноважений дух", "мудра розсудливість", "веселість ясна" - цим супутникам людського життя співає хвалу поет. Тут Сковорода подає ідеальний образ людини, якого він усе життя прагнув. Цей ідеал протистоїть "жебракам", "захланним старцям", "що до скарбів земних так пожадливо горнуться".
Сатиричні вірші Сковороди представлені поезією "Всякому місту - звичай і права". Цей твір настільки подобався народові, що ввійшов у репертуар кобзарів-лірників як народна пісня. Гадають, що й музику на слова вірша створив Сковорода.
Його поезія служила високій меті звільнення людини від кріпацтва. Джерело людського щастя поет бачив у соціальній і національній волі.
З 1759 року Григорій Савич починає викладати піїтику у Харківській духовній колегії.
Рік минув щасливо, але вже на канікулах епіскоп зробив спробу схилити Сковороду до чернецтва, що відкривало б йому дорогу до керівництва колегіумом. Та Сковорода вбачав істинне буття не в кар'єризмі, а в незахланнім житті, у вдоволенні малим, у відмові від усього непотрібного, у погамуванні самолюбства, щоб зберегти моральну чистоту. Сказав про це епіскопові. Відчувши його незадоволення, одразу попросив благословення на дорогу і пішов з міста.
У Харкові Сковорода познайомився з учнем колегіуму - Михайлом Ковалинським. Між ними на все життя зав'язалась щира дружба. Часто-густо заради свого вихованця з'являвся він у Харкові. Допомагав вивчати мови, музику, античну літературу, філософію. Повертався в село - брався викладати на папері свої повчання, записувати думки, народжені у розмовах з юним другом. Іноді влаштовував з вихованцем пізно ввечері прогулянки за місто, приводив на цвинтар і, гуляючи поміж могилами, навчав не боятися ні життя, ні смерті.
Разом з Ковалинським улітку 1764 року Сковорода їде до Києва. Він дивував свого учня глибоким знанням історії України, історичних пам'яток. Але з Києва швидко вернувся на Слобожанщину. З огидою відкинув запросини "стати стовпом церкви" і щасливо повернувся до гаряче люблених садів, осель, балок і полів Харківщини.
Педагогічна справа, очевидно, була покликанням філософа, бо коли 1766 року йому знову запропонували викладати в Харківському колегіумі нововведений предмет - основи доброчинності, він охоче погодився і написав з цією метою посібник "Вхідні двері до християнської доброчинності для молодого шляхетства Харківської губернії". Керівники колегіуму мали намір зробити талановитого вакладача "своїм", а Сковорода не хотів втрачати зв'язків з учнівською молоддю, плекаючи надію виховати в неї вільнолюбство і критичне ставлення до церкви, релі-гії; суспільства. Неприємності сталися вже після першої лекції, яку Григорій Савич розпочав словами: "Увесь світ спить! Та ще не так спить, як сказано: коли впаде, не розіб'ється; спить глибоко, розкинувся, наче прибитий! А наставники... не тільки не будять, а ще й погладжують, примовляючи: спи, не бійся, місце хороше... чого боятися!"
Коли зважити, що в громадській атмосфері цього часу пахло селянськими повстаннями, Коліївщиною, яка через два роки по цьому і спалахнула, то буде зрозуміло, що на Сковороду чекали нагінка і неприємності.
Своєю діяльністю Г. С. Сковорода прискорив відкриття першого університету на Україні. Коли Василь Назарович Каразін, молодий тридцятирічний дворянин, узявся за організацію Харківського університету, його заходи закінчилися в 1803 році удачею саме тому, що більшість із дворян, які внесли нечувану на той час суму в 618 тисяч карбованців сріблом, вже були підготовлені до цього. Це все були або учні, або знайомі, або друзі Григорія Савича Сковороди.
Охоронці тодішньої офіційної ідеології вживали найрізноманітніших заходів від підсиджування і шпигунського стеження до репресій над передовими викладачами, друзями Сковороди, і найздібнішими учнями, аби припинити поступ думки, вбити бажання звільнитися від релігійних догматів. Під безпосереднім впливом Сковороди багато учнів пішли вчитися до Петербурзької медико-хірургічної академії, почастішали випадки відмови учнів від духовного сану, як це зробив свого часу їхній учитель.
Можливо, випадок із першою лекцією якось і забувся б, та Сковорода пустив по руках її рукопис. На Григорія Савича зводили наклепи, перекручували сказане, приписували такі думки, яких насправді він не висловлював. Заздрість і невігластво, ототожнюючись із офіційною думкою, з особливою запопадливістю терзали жертву. Відбулося кілька диспутів, на яких філософ дотепно і розумно висміяв своїх супротивників. І тоді Сковороду знову звільнили з роботи.
Останні 25 років свого життя Григорій Сковорода був мандрівним учителем, заживши слави справжнього народного любомудра. За цей час він створює збірку "Байки харківські", пише основні свої філософські твори: "Наркіс. Розмова про те: взнай себе", "Розмова п'яти подорожніх про справжнє щастя в житті", "Розмова, що зветься алфавіт, або буквар світу", "Діалог. Ім'я йому - потоп зміїний" тощо.
Своєю творчістю Сковорода підсумував найвищі досягнення давнього українського письменства. В його творчій постаті виразно виявилися риси новочасного письменника зі своїми власними поглядами на життя. За словами Івана Франка, він є найвидатнішим за своєю індивідуальністю поетом у староруській і давній українській літературі на величезному просторі часу - від автора "Слова о полку Ігоревім" до Котляревського і Шевченка.
Шевченко писав: "А Берне усе ж поет народний і великий. І наш Сковорода був би таким, якби на нього не мала впливу латинь". Справді, більшість філософських трактатів, листів, поезій Сковороди написані латиною. Очевидно, саме відсутність добре виробленої української літературної мови змушували його віддавати перевагу латинській. Книжна українська мова на той час була далека від народної, та й ту забороняв царизм.
Щоправда, Сковорода активно вводив живу народну мову в літературу, а іноді просто вважав, що пише "народним діалектом".
Художня проза Сковороди - це збірник "Байки харківські". Байка як жанр часто зустрічалася в давній українській літературі і фольклорі. За Сковородою, байка має сприяти у пошуках і розкритті вічної істини, його байки були спрямовані на викриття суспільних болячок, підносили дух громадянської гідності, культ розуму, картали світ зловживань, обдурювання, кар'єризму, вельможного самодурства, чинопочитання, наживи, самохвальства, тупоумства.
Поруч із використанням езопівських сюжетів у байках "Орел та Черепаха", "Жаби", "Чиж і Щиглик", "Олениця та Кабан" Сковорода створює низку оригінальних за сюжетом творів, що постали на матеріалі народного епосу, народної мудрості.
Прозові твори Сковороди представлені також притчами "Вдячний Еродій", "Убогий Жайворонок".
Поруч із художніми творами стоять філософські трактати Григорія Сковороди.
Грецьке слово "філософія" означає любов до мудрості, любомудрів. Любомудр, чи філософ, шукає шляхи, як пізнати світ (по-грецьки - космос) і людське буття, намагається встановити взаємозв'язок усіх речей, усього, що існує, щоб дати свій загальний погляд на світ, відповісти на безліч "чому" і "як".
Філософію Григорій Сковорода вважав тією міфічною провідною ниткою Аріадни, що допомагає людині вийти із найскладнішого становища в житті. За ним "філософія чи любомудріє спрямовує усе коло справ своїх до того, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, якість думкам, яко голові всього".
У трактаті "Потоп зміїний" Сковорода так пояснює суть своєї філософської системи. "Є три світи. Перший є всезагальний і світ життєвий, де все народжене проживає. Цей складається з незліченних світ світів і є великий світ. Другі два є частковий і малий світи. Перший - мікрокосм, тобто - світик, світик або людина. Другий світ символічний, тобто біблія... Всі три світи складаються з двох, єдиноскладаючих сутностей названих, матерія і форма". Внутрішня сутність макрокосму і мікрокосму, за Сковородою, однакова, бо є виявом однієї й тієї ж вічної і безкінечної матерії. Звідси він робить висновок, що досить пізнати мікрокосм - людину - і можна збагнути весь світ - макрокосм. "Пізнай самого себе і ти пізнаєш весь світич
Ці думки він часто підносить у вигляді біблійних притч, байок. Часте посилання на біблію, згадування бога, Христа хай не бентежить нас. У Сковороди бог - це синонім природи, розуму, любові і не має нічого спільного із релігійними уявленнями про надприродну силу, так званого Творця.
Сковорода ніколи не дивився на біблію як на сукупність релігійних догм, християнських моралізувань, божественних повчань, які слід розуміти буквально. Для нього біблія - збірка художніх творів, джерело істини, шедевр художнього мислення людей, де в алегорично-символічних і метафоричних образах трактуються питання людського буття. Христос - лише один з героїв цього художньо-філософського твору.
Між іншим, оскільки біблія давала змогу трактувати різні положення по-різному, вища духовна влада негативно ставилася до поширення її серед народу, навіть рядовим священикам не обов'язково було знати цю книгу.
Біблію Сковорода вважав і "богом", і "змієм". "Християнський бог є біблія,- пише він у філософському трактаті "Ізраїльський змій".- Але цей бог наш, по-перше, на єврейський, потім на християнський рід незліченні і жахливі навів марновір'я, потоп. Із марновір'я народились нісенітниці, суперечки, секти, ворожнеча, міжусобні і дивні, ручні та словесні війни, дитячі страхи та ін. Нема жовчніших та жорстокіших забобонів... Онімівши почуттям людинолюбства, гонить свого брата, дихаючи вбивством, і цим думає службу приносити богу. Цей семиголовий дракон (біблія), води гіркої безодні вибльовуючи, всю земну кулю вкрив марновірством. Кажуть марновіру: "Слухай, друже! Не може цього статися... Противно натурі... Але він на всю горлянку жовчно кричить... Ось! Скоро кінець світу... Бог знає, можливо, в наступному 1777 році спадуть на землю зірки".
Так, крок за кроком викриваючи суперечність (а то й безглуздість) біблійних тверджень, Сковорода висміював служителів культу, церкву, іронізував над біблією. "О душе моя! Знай, що біблію читати і брехню її щигати - те саме". "Насадив господь бог рай во Едемі на сході". "От базіка! Сад насадив у саду. Єврейське слово "Едем" є те ж саме, що сад. Звідки ж на цей, так би мовити, садовий сад дивитися, щоб він здавався на Сході?"...- глузуючи, запитує філософ у творі "Потоп зміїний"...
У своїх філософських поглядах він підносить значення розуму. Культ розуму ріднить Григорія Сковороду з французькими просвітителями XVIII віку - Вольтером, Руссо, Дідро. Український народний мислитель гідно представляв слов'янський світ перед найпередовішою філософською думкою доби.
У дечому він пішов навіть далі французьких просвітителів. Так Руссо у своїй філософії "природної людини" стверджував вищість такої людини над суспільною. Тобто стверджував думку, що суспільство змушує людину вироджуватися. Герой творів Сковороди не заперечує суспільства взагалі, його не задовольняє таке суспільство, в якому існує кріпосницький гніт, національна, соціальна і духовна неволя.
Ідея "природної людини" у Сковороди поглиблюється ідеєю спорідненої праці. Людина, мовляв, тоді принесе найбільше користі людям, суспільству, коли повністю розкриє свої можливості за покликанням у своєму природному званні і стані.
Людина, як твердить Сковорода, не тремтячий раб, а "коваль свого щастя", "шумливий бурхливий дух". Сам залізної, монолітної натури, він готовий був платити життям за ідею і вважав, що шлях до щастя - "наслідування блаженній натурі" :
- Бажаєш бути щасливим?.. Для цього не треба їздити за моря, колінкувати перед сильними світу сього, щастя завжди і всюди з тобою, його тільки треба пізнати.
Про це йдеться в філософському творі "Вхідні двері до християнської доброчинності".
Є античний міф про прекрасного юнака Наркіса, чи Нарціса, сина річкового бога Кефіса і водяної німфи Ліріопи. Якось Наркіс побачив у річці своє відображення і закохався в себе. І даремно німфа Ехо намагалася звернути увагу на себе. Наркіс не відповів взаємністю на її почуття, він був закоханий у своє відображення і помер від того кохання. Боги перетворили його на самітну квітку.
У творі "Наркіс. Розмова про те, взнай себе" Сковорода по-своєму прочитав античну легенду, яка привела його до висновку: пізнати себе самого, відшукати себе самого і знайти в собі людину - одне і те ж. Стверділа байдужість і узвичаєний смак, на його думку, є причиною духовного убозтва людини.
У "Розмові п'яти подорожніх про істинне щастя в житті" філософ утверджує високу мораль народу, заперечує міщанську суєту і панське неробство. Осмислюючи, в чому суть щастя, Сковорода переповідає народні притчі, байки, легенди і в цей спосіб близько стає до народного розуміння таких понять, як "премудрість", "добродійність" і "доброчесність", "щастя". Його ідеал найвищих якостей - людина з високою гідністю, яка не плазує перед тими, хто хоче поставити її на коліна. Така людина буде завжди дбати "про тіло і душу" і буде щасливою.
Не зв'язана з офіційною ідеологією і водночас поєднана з поступом свого часу, з найпередовішою думкою світу,- філософія Сковороди як селянського демократа-просвітителя сприяла формуванню української нації з безликої і задавленої селянської маси.
На Україну за Сковородою прийшло пробудження народу, з яким зв'язані імена Котляревського і декабристів, Шевченка і аж до Івана Франка і Лесі Українки - слави і гордості української нації. І якщо на утиски самодержавства Росія відповіла Пугачовим і Радіщевим, то Україна - Коліївщиною і Сковородою.
Український філософ був на рівні свого часу і кращих його мислителів. В оді "De Libertate" він привітав збройну національно-визвольну боротьбу рідного народу на чолі з Хмельницьким. Його суспільний ідеал - республіка, країна і царство любові, де нема ворогування і розбрату, а закони "зовсім противні тиранським". Сучасне йому суспільство - це "зборище мавп філософських, які, крім ненависної машкари... ніякої суті від істинної мудрості не мали", а лише старались прохопитись до "знатніших звань, анітрохи не роздумуючи, чи рідні їм ті звання будуть і чи будуть суспільству, а по-перше, самі для себе корисними?" В результаті: "перевернулося... правління в муки; суддівство в крадіжки; воїнство в грабіж; а науки - в знаряддя злості" ("Алфавіт чи буквар світу...").
Давня українська література була невичерпним духовним джерелом для наступних поколінь, а Сковорода - золотим мостом між давнім і новим українським письменством. І хоч правда, що Сковорода "тікав від людей", але робив це заради людей, щоб постати перед рідним народом у високому найменні справжньої людини. "Ми створимо світ кращий,- говорив філософ.- В Горній Русі (майбутній Україні) бачу все нове: нових людей, нове творіння і нову славу.
Сковорода не вірив у можливість служіння людям поза своєю батьківщиною. На цьому принципі зростав його полум'яний патріотизм. Григорій Сковорода був сам патріот, прищеплював і виховував у народу священне почуття любові до своєї батьківщини. У кожному селі, яке він залишав, з'являлися його послідовники. І якщо загальновизнаним є твердження, що "не зшитки його творів, які пересилалися від автора до мирних парафіяльних священиків і друзів його - поміщиків, а життя й усне слово Сковороди сильно діяли", то ще ніхто не вивчив, який зв'язок існує між мандрами Сковороди і низкою народних виступів. Сьогодні про це ще відомо лише те, що в місцях, по яких проліг шлях мандрівного філософа, спалахнула Коліївщина, повстали турбаївці, водив загони відважний народний месник Семен Іванович Гаркуша. "Мандрівним університетом", "бродячою академією" називали Григорія Сковороду. Від села до села йшов він у старій свиті з відлогою, з торбою за плечима і ціпком-журавлем у руках. І скрізь його зустрічали радо. У полі, на сільських майданах, на велелюдних ярмарках, на пасіках він охоче ставав до розмови з людьми і передавав їм простими словами свої знання, говорив про правду і розум. "Якби мені можна було стільки ж писати, як і думати",- писав Сковорода, а в розмовах часто говорив, що мусить "озиратись на задні колеса", щоб бачити, хто підслуховує, хто стежить за ним.
Один із сучасників філософа так малює його образ: "Можна назвати його безсрібним; не було в нього ніякого майна: що було на ньому, то лиш було його. Дідусь вищий середнього зросту, в сірому байковому сюртуці, в українській овечий шапці, з палицею в руці, за мовою справжній малоросіянин, здався мені стомленим і задумливим... Не стяжав він ні золота, ані срібла,- але народ не за те приймав його під свої покрівлі: навпаки, хазяїн хати, куди він заходив, перш за все оглядав, чи не треба було щось поправити, почистити, змінити в його одежі та взутті; все те негайно й робилося. Мешканці тих, особливо, слобід та хуторів, де він зупинявся, любили його, як рідного. Він віддав їм усе, що мав; не золото й срібло, а добрі поради, умовляння, настанови, дружні докори... Втішався, що труд його мандрівного життя не був безплідний".
Кріпосники та служителі церкви силкувались брати його на кпини, викрадали і знищували його твори, вдавались до наклепів. Філософ спокійно реагував на це. Він знав, що скрізь запобігають перед багатим, а бідного зневажають, бачив, що воліють краще дурощі, аніж розум, що нагороджують блазнів, а заслуга в руку дивиться, що розпуста на перинах ніжиться, а невинність у темниці завдана. "Про мене балакають, що я ношу свічу перед сліпцями, а без очей не бачити світоча,- хай говорять, видумують дотепи, що я звонар для глухих, а глухому не до шуму - хай вигадують! Вони знають своє, а я знаю моє..." Якось цариця Катерина II писала до одного з вельмож: "Черни не должно давать образование, поколику будет знать столько же, сколько вы да я, то не станет повиноваться нам в такой мере, в какой повинуется теперь". Це, так би мовити, класовий погляд на освіту. Ніби полемізуючи з поглядами "просвіченої імператриці", Сковорода зауважує: "Я рассуждаю, что знание не должно узить своего излияния на одних жрецов науки, которые жрут и обжираются, но должно переходить на весь народ и водвориться в сердцах и в душе всех тех, кто имеет правду сказать: и я человек, и мне, что человеческое, не чуждо".
Високим цілям пробудження народу віддав своє життя народний мислитель і справжній просвітитель народу. Його життя горіло вогнем любові, ненависті, правди і розуму. Розповідають, що Катерина II, зустрівшись з Сковородою, запитала, чому він такий чорний. Дотепна відповідь містила глибокий смисл, що вказував на суть його життя:
- Е! вельможна мати, хіба ж ти де бачила, щоб сковорода була біла, коли на ній печуть та жарять, і вона все у вогні.
Коли Григорій Савич відчув, що вже годі топтати ряст, востаннє пішов він у далеку мандрівку до свого друга і учня М. І. Ковалинського в село Хотетове поблизу Орла. Йому заповів усі свої рукописи. Останню зупинку зробив у селі Іванівка (нині Сковородинівка), в маєтку дідича А. І. Ковалівського. 72-річний філософ помер тут 29 жовтня 1794 року.
Через 20 років прах його було перенесено в сад, до пам'ятника господарям маєтку. Там і нині зберігається його могила з написом на камені: "Світ ловив мене, та не спіймав".
Немає коментарів:
Дописати коментар